Свитоглядни позиций Камю

Философия, викладена Камю у художних творах, дае можливисть для найризноманитниших тлумачень. Так, для европейцив 40-50х рокив Камю був одним из класикив екзистенциализму. Його неодминно об’еднували з Сартром, незважаючи на йхни философськи, а згодом и политични розбижности. А йхни идей, незалежно вид прагнень самих философив, увийшли у масову свидомисть як песимистичне вчення про абсурднисть людського иснування. Один з найвизначниших философивекзистенциалистив Карл Ясперс писав 1951 року: “Коли у Парижи молода людина ексцентрично вдягаеться, дозволяе соби свободу в еротичних стосунках, не працюе, проводить житгя в кафе и промовляе незвични фрази, то кажуть, що вона - екзистенциалист.

Пивстолиття тому в Берлини молоду людину, що вела таке життя, назвали б ницшеанцем. Але перша мае так само мало спильного з Сартром, як друга мала з Ницше”. У Парижи з’явилися “екзистенциалистськи кафе” з обов’язковою чорною стелею, аби видвидувачи легше могли б зосередитися на переживанни “нудьги”, “тривоги”, “абсурду” чи “нудоти”. Подибна мода викликала у Камю обурення. Мало того. Свою приналежнисть до екзистенциализму вин ришуче видкидав.

“Ни, я не екзистенциалист, - говорить Камю у 1945р. - Сартр и я завжди дивуемось, коли наши имена пов’язують… Сартр - екзистенциалист, а едина книга идей, яку я опубликував, - “Миф про Сизифа” - була написана проти так званих философивекзистенциалистив”. Зауважимо: Камю говорить про це задовго до знаменитой сварки з Сартром, тоди як загальним мисцем багатьох праць з творчости Камю е те, що вин починае свий шлях пид знаменами екзистенциализму, але поривае з ним у 1951р. Цикаво, що Камю вважав себе “моралистом”, а не философом, и з позиций такого моралистичного гуманизму вин дийсно переглядав у 50ти основни положення екзистенциалистського вчення. Так, вин присвятив декилька сторинок у “Бунтивний людини” спростуванню нарижних Сартрових постулатив. Так хто ж усетаки Альбер Камю? Екзистенциалист? Антиекзистенциалист?

Як справедливо зазначае Д. Наливайко, “тут уся справа в тому, як розумити самий екзистенциализм.

Звичайно, Камю важко виднести до нього, якщо розумити екзистенциализм як философську доктрину або ж визначену, досить читко окреслену понятийну систему. Насправди це радше поширений умонастрий, якому притаманни спильни свитоглядни мотиви…” Ними переймаеться значна частина письменникив XX. ст., серед них Ф. Кафка и Р. Музиль, А. Жид и Ж. Ануй, М. де Унамуно и Г. Е.Носсак, В. Голдинг и А. Мердок, Н. Мейлер и Кобо Абе. Английський письменник ДжонФаулз влучно видзначив, що ставиться до екзистенциализму як до “набору инструментив, якими кожний майструе посвоему”. Посвоему майстрував ними и Камю. Але анализуючи твори як “ортодоксальних” екзистенциалистив (Сартр), так и “еретикив” (Камю), про спильни “инструменти” неодминно слид пам’ятати. Отже, саме загальна свитоглядна еволюция головним чином й визначила характер та идейну спрямованисть, проблематику и философську насиченисть художних та публицистичних образив письменника. Видповидно до еволюций философських поглядив Камю його художню творчисть прийнято дилити на три етапи (назви и характер перших двох визначив сам письменник).

Перший, визначений як “цикл абсурду”, охоплюе довоенний и военний периоди творчости и таки твори, як повисть “Сторонний” (1942), философське есе “Миф про Сизифа” (1942), драми “Калигула” и “Непорозуминня” (1944), в яких розкриваеться теза абсурдности людського буття. Другий период (кинець 40 початок 50х рр.) визначений Камю як “цикл бунту”, сюди входять роман “Чума” (1947), драми “Стан облоги” (1948) и “Праведни” (1949) а також философське есе “Бунтивналюдина”‘(1951), в яких митець намагаеться обгрунтувати необхиднисть боротьби з абсурднистю буття. Третий период, що охоплюе 50ти роки и ознаменований философським скепсисом Камю, називають “циклом вигнання”, повисть “Падиння” (1956), книга оповидань “Вигнання и царство” (1957), три книги публицистики “Актуальне” (1950-1958) и хронологично спиввиднесений з цим периодом незавершений роман “Перша людина “.

Свитоглядни позиций Камю