Люди мають свой зирки, яки перестають бути звичайними зорями. А яки вони у Екзюпери?

Вирвавшись на волю, прокладаю свий шлях серед зирок.


Я входжу в нич. Лечу в питьми. Зи мною тепер тильки зори. Перши зирки мерехтять, наче в зелений води. Доведеться ще довго чекати, доки вони засяють яскраво, мов диаманти. Доведеться ще довго чекати, доки я побачу мовчазну гру падаючих зирок.


Траплялося, вночи я бачив, як у неби мчало стильки искор, що мени здавалось, ниби там, серед зирок, шугае рвучкий витер.

У польоти, коли нич дуже гарна, иноди захоплюешся, майже не керуеш литаком, и вин потроху видхиляеться ливоруч. Думаеш, що вин летить ривно, и раптом пид правим крилом з’являеться селище. Але ж в пустели немае селищ. Тоди що ж? Тоди усмихнешся свойй помилци. Помалу виривнюеш литак. и селище повертаеться на мисце. Знову чипляеш до неба сузир’я, що було впало. Селище? Так, селище зирок.


Я знову замикаюсь у темряви, серед свойх малесеньких сузир’йв, що ллють таке ж холодне, таке ж невичерпне и таемниче свитло, як справжни зори, и промовляють тиею ж мовою. Це зирки мого литака. Вони, як свитло волхвив, яке поверне мене на землю.


В неби стильки зирок - магнитив, а сила тяжиння прив’язуе нас до земли, и вона видаеться мени всемогутньою, як любов.

Смак вильних просторив, його, одного разу пизнавши, людина николи не забуде. Екзюпери пизнав його у неби.

Люди мають свой зирки, яки перестають бути звичайними зорями. А яки вони у Екзюпери?