«Тини забутих предкив»: литературний твир та його екранизация (М. Коцюбинський)

Повисть «Тини забутих предкив» належить до золотого фонду нашой класики. Це — лебедина писня М. Коцюбинського, зелена казка гуцульських гир, у який вин вознисся на верховину слова. и свого, й украйнського, и загалом — красного, бо, читаючи повисть, иноди ловиш себе на думци, що краще, ниж тут, про що-небудь сказати годи, а зокрема про Карпати, гуцулив и йхний свит — то й поготив. Кожне справди значне явище витворюе навкруг себе своеридне силове поле, продовжуе жити в нових формах, жанрах, шедеврах. Саме так сталося й тут. Однойменний кинофильм С. Параджанова посидае в наший культури, мабуть, не менш почесне мисце, аниж повисть, за мотивами якой його знято. Свидчення цьому — и гран-при на мижнародному фестивали у Аргентини, и великий прокатний успих в Украйни та за йй межами; и це, на мий погляд, особливо важливо, що «Тини...» С. Параджанова, у свою чергу, перегорнули нову золоту сторинку в историй украйнського кинематографу, на який, окрим С. Параджанова, полишили свой автографи актор и. Миколайчук, оператор, а потим режисер Ю. илленко, художник Г. Якутович та ще цила плеяда блискучих имен. Їхними зусиллями украйнське «поетичне кино» видновило свою довженкивську силу и заграло новими барвами. Неприпустимою помилкою було б заводити мову про якусь иерархию цинностей: що е кращим — фильм чи литературний твир, за мотивами якого | цей фильм знято? Не потрибно (як сказав би Франко) тулити кругле до ривного, бо ци речи непоривнянни. У нашим випадку маемо справу не просто з екранизациею повисти, а з двома ривноцинними творами на одну тему. С. Параджанов (и його знимальна група) мовою кинематографу показали те саме, про що М. Коцюбинський розповив за допомогою красного слова. Кожен свойми засобами, вони вбрали в барвисту неперевершену плоть — дух Карпат. Чим так вабить кожного, хто потрапляе на Гуцульщину, ця мисцина? Так, звичайно, красою природи, екзотичними звичаями та побутом йй мешканцив, уникальною мифологиею.... Та все ж обмежитися отаким переликом суто зовнишних рис було б замало. Вона вабить своею первозданнистю, а також недоторканнистю. Вона доси така, як була й уся «решта» земли колись, на початку свиту. Хиба ж можна сказати, коли видбуваються подий твору? Сто и тисячу лит тому тут усе було приблизно так само, як и 1911 року, коли в гуцульським сели Криворивня гостював, збираючи материал, М. Коцюбинський. «Якби тильки Ви знали, який це дивний, майже казковий закуток [...]. Смакую всю насолоду первисного життя», — писав у листи до М. Горького из Криворивни. Кохання ивана й Марички — то любов «у раю». Вони не знають, що таке грих, бо дивилися, що все довкола них паруеться, и не розумили, чому це в людини — частини природи — мало би бути инакше. Вони живуть серцем, а не розумом, и серцем видчувають, що добре, а що погано, а що — и неможливо. Коли гуцульська Джульетта гине, гуцульський Ромео виявляе, що жити без ней не може. и тому вин починае повильно вмирати. Життя и смерть, любов и ненависть — найголовниши, найвизначальниши категорий, тут, у первисним свити, переживаються уповни, такими, якими вони е насправди. Людина «ривнинна», «цивилизована» часто вже й не памъятае, що це таке, живучи упивсили, захищаючись вид болю и радости «цивилизованими» пристосуваннями. Однак ностальгийна туга за отим первисним, справжним все ж озиваеться десь у закутках серця. и тоди ця людина поспишае в Карпати, щоби запричаститися духом цией земли, як поспишав у 10-х роках XX ст. М. Коцюбинський, а в 60-х — С. Параджанов и ще тисячи й тисячи вичних карпатських прочан, спраглих причастя вид Справжнього.

«Тини забутих предкив»: литературний твир та його екранизация (М. Коцюбинський)