Потрапити в сад Пагутяк Галина

Потрапити в сад

На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому був. З-за високой мурованой стини визирали гилки з червоними яблучками. Тильки горобцям вильно було перелитати через огорожу. Якби будивники мали хоч трохи фантазий й вирили, що поети мають крила, вони б придумали складнишу систему охорони, ниж стина й металеви, вично замкнени двери в ний. Втим, поети, що йх мали справди, давно повмирали.

Грицькови уявлялося, що якойсь теплой ночи вин вилизе з останньой електрички и, йдучи до вокзалу, побачить видчинени двери. Увийде в сад, ляже в сплутану духмяну траву, при тулиться щокою до земли — матинки, буде плакати и питати: «У кого я такий вдався — нещасний та волоцюга?».

Милиция всией Пивденно-Захидной дороги знала Грицька и вже не чипала. Та й що взяти з чоловика, коли в нього нема ни хати, ни жинки, а лише гармошка й чорна хвороби ще з вийни. Ликарня — ото й увесь його притулок.

Грицько шаснув до електрички, в перший вагон. Неквапно закурив соби в тамбури, поки люди повсидались и витрищились у викна. Потим дренькнув гармошкою. Люди побачили мизерного чоловичка в зеленому капелюси й широких сходнях. Грицько, дарма що волочився, дбав, аби на ньому все було чисто. Вин став коло першой лавици й, похитуючись, заграв «На сопках Маньчжурий», потим «Прощання словъянки», а наостанок «Сусидко — сусидко, позич мени решитко». Це було все, що вин вмив, та й того було досить, аби в наставлений капелюх посипалися копийки. Грицько казав: «Цилую руку» кожному, навить дитини, и йшов ще у два вагони. Потим сидав на лавицю и, хоч би перед ним на колина ставали и просили грати, не грав. Бо йому вже набридло. Як Грицькови не хотилося, то не хотилося.

Грати його навчив тато, як вернувся з вийни без ноги. Грицько вже мав тоди чорну хворобу вид переляку. Нимець жартома стрельнув йому над вухом, хотив злякати. Видтоди й напала на нього падуча. А по вийни почали з батьком — каликою ходити по базарах. Тато грав на гармошци, а Грицько збирав гроши в пилотку. Мама не знесла такой ганьби и вмерла, а старий замерз пъяний, вертаючись з миста. Добре, хоч сина тоди з собою не взяв.

Гриць пробував списати ту историю на папир, але це дав йому Бог таланту. Тильки коли грав, то перед очима ставав його тато — калика.

Грицько злиз з електрички й пишов до буфету за пивом з копченою рибою, бо то була його найулюблениша йда. Голови й шкирки забрав з собою. Вично здиблеш пса чи кота, а ти баби з буфету усе зипхають свойм свиням. Не любив Грицько бабив з буфету, бо ще давно котрась назвала його жебраком. Бачать люди, що вин не жебрак. Красти легше, ниж грати на гармошци по електричках. А про свою биду Грицько хиба милиций розповидав и карточку показував, що вин инвалид.

Отож весело тупцяв на перони, чекаючи електрички, як тут його гукнув Стьопа. Грицько витяг з кишени жменю дрибних и дав йому. Той облизав сири губи.

— Чуеш, Грицю, добре, що я тебе стрив. Микольцьо дуже слабий. Просив зайти, — тремтив Стьопа.

— Ти що, змерз?

— Ой змерз, братчику. Зима скоро.

— Йшов би до мами. Може, йй дровець треба врубати.

— А-а, — махнув рукою Стьопа, але подумав и згодився; — Правду кажеш. Нема в ней дров.

— То ходимо, нам по дорози.

— Похмелитися б...

— Я вже пив.

— То я потим до ней пиду.

Грицько пошкриб потилицю. Що з чоловиком вдиеш? Золоти руки мав...

Вин дивився, як Стьопа, нагинаючись пид витром, побиг до чайной. Спина його була геть у вапни.

— Бида, — сказав Грицько. — Бида.

и рушив зи станций через колию, а дали вузькою вуличкою з перехнябленими парканами. Собаки визирали з будок, але не гавкали.

— Боску виддам, — виришив Грицько.

Вулицю мали зносити, а на йй мисци будувати багатоповерхови камъяници. Тому господари плюнули на все: не фарбували викон, не латали парканив. Псив, либонь, залишать тут, аби по паркетах не талапали.

— Бида, — зитхнув Гриць, и серце в нього защемило, бо чув, що насуваеться чорна хвороба. Минулого разу добре потовкло ним об асфальт, аж шви накладали на голови.

Микольцьо мешкав у малесенький хатци и жив тим, що лагодив людям черевики. Бач, захворив. Боска в будци не було.

Грицько витер ноги об деревъяну решитку й штовхнув вид себе двери. На нього вийнуло теплом, аж чоловикови слабо зробилось. Добре встиг задубити.

— Чи вдома пан господар? — скинув шайку.

— Вдома, — тихо обизвався Микольцьо. Боско заметляв хвостом, обнюхуючи Грицькову кишеню. Той розгорнув папир и дав псови рибъячи кистки й голови.

— Не сподивався? А я Стьопу стрив... Каже, заслаб наш

Микольцьо.

— А якби не заслаб, то не прийшов би, — докирливо мовив Микольцьо, а хоч в нього аж сяяли. — Ти грийся, я напалив, хоч и слабий.

— Серце?

— Та воно.

Микольцьо був весь запухлий, аж синий.

— Ану, Грицьку, покажись. Гей, братчику, не шануеш черевикив... Як тепер н пидибъеш, вважай, треба викидати.

— Дай соби спокий!

— Знаю, знаю, що на землю не дивишся, а вона ж тебе носить...

— У ликарню тоби треба.

— Ти лишайся, може, й без ликарни обийдуся. Заграй мени, музико.

— Можу й заграти.

По писни Микольцьо схлипнув, як дитина, а потим важко рукою витер носа:

— Добре з тобою, Грицю. Живи в мене. Помру, виддам тоби хату й Боска.

Микольцьо видхилив з себе ковдру, и Грицько побачив розпухли, аж лискучи ноги.

— Боска жаль. Гицели заберуть.

— Боска я не лишу, будь спокийний, Микольцю.

— Угу. А як маеш лишити, то липше визьми сокиру та зарубай. Грицько здригнувся.

— Бог з тобою.

— То не лишиш?

— Ни.

— Гроши маю на книжци. Хай на похорон.

Грицько демонстративно заграв «Ой, сусидко — сусидко», аж самому в вухах закололо, и видклав гармошку, не дивлячись на Микольця.

— Боска можеш лишити и на день, и на два, як тоби треба пойхати. Вин не буде вити. То е мудрий пес.

— Не бери соби дурного в голову, — сказав Грицько. — Може, я ранише за тебе помру. А як завтра пиду, то не дивуйся. Я вернуся. В мене дило е.

Микольцьо ледве проковтнув слину.

— Знаю, яке в тебе дило. Липше в хати. Я вже поможу. Мо, в ликарню не треба буде, бо як на вулици чи на вокзали вхопить, то в ликарню обовъязково визьмуть.

Грицько обвив поглядом чисту кимнату з накритим клейонкою столом, скринькою для ризного шевського приладдя та книжковою етажеркою.

— Визьми «Кобзаря» почитай, — попросив Микольцьо. — Люблю, як ти читаеш.

Гриць побожно взяв до рук книжку в грубий шкиряний палитурци.

— Давай «Перебендю», — попросив Микольцьо.

...Вночи знявся витер з дощем. Грицько довго не спав, слухав, як дихають Микольцьо и Боско (собака лишився ночувати в хати).

Стини аж двигтили.

«Ще завалить нас», — думав Грицько. Вин не знав, що стари хати стоять мицно.

«Уси яблука витер позривае. Тильки б гилля не поламав, — згадав вин про сад. — Але за муром воно не так дме».

Душа метелика

1. Небо птахив

Велики хмари николи не бувають поодинокими. Поруч них завше легки хмаринки.

иноди здаеться: ось-ось вийдеш за свой похмури ворота, а час минае и ничого не вдиеш з послидовнистю — небо з розризненими пиръйнами (пиръя з Божих перин, яки витрипують ангели), птах, одягнений у це пиръя, знову инше небо з иншими птахами. Однак цилисности ми не можемо вмистити. и почуваемо вид того великий смуток. Як прокидаемось вранци, не запамъятавши прегарного сну.

Те пиръя николи не дотикаеться земли. Правда, колись я ходила миж хмар на карпатський гори. Здалеку хтось миг би побачити, як я дотикаюся хмар. Але сама себе я не могла бачити. Видчувала холод, витер и сниг пид ногами. Пиръя и птахи, яким воно належить, и небо, якому належать вони, — недосяжни. Треба споглядати йх, не рухаючись. Коли лежиш у трави, чи просто дивишся з викна, можна видчути життя в неби. Але людина мусить весь час рухатися, як не насправди, то в думках. и ничого не знае. и тому не литае. Навить уви сни вона махае руками, крилами, а треба уподибнитись небесному птахови: подивитись на усе згори и видчути життя. Знизу вгору, згори вниз, доки не постане цилисне видиння.

Осмислити власний автоматизм. Я встаю вранци, вмиваюсь, одягаюсь, пъю каву — усе це, втративши смак, не усвидомивши. Якась прикра дорога на роботу. Щоб щось трапилось, треба вийти з дому. Для цього ми й рухаемося, щоб пити назустрич випадку. Але на ривни автоматизму ничого не може трапитись. и ми ще вважаемо це свидченням нашого благополуччя.

Самотнисть можна роздилити з небом птахив. Ти дивишся на нього, воно на тебе. Ти не готуеш йсти, тоби байдужи потреби тила. Забуваеш про себе и милуешся витонченими речами: матовим блиском алое, обрисами пиръйни, кольором тиней на трави. Тебе не иснуе, коли в тебе никого немае, нихто не памъятае про тебе. Як добре не бути людиною, не мати людських думок и пристрастей, бажань. Не втручатись и не сказати жодного слова инший людини. и нияк не називати цей свий стан. Бо все одно не знайдеш назви. Будь-яка назва свидчитиме проти тебе.

2. Тинь, свитло

Удень литнього сонцестояння свит в миру вологий и теплий.

На чому тримаеться сонце, на який твердини? Що забезпечуе йому спокий и ривновагу? Що засвидчуе силу и досконалисть трав у зенити йхнього розквиту? Трави ще тильки цвитуть: мъята, звиробий, румъянок, подорожник, буркун, иван-чай, молодило, иван та Мария, спориш... Впасти лицем у траву, дихати йй подихом, видчувати, як калатае серце и душу стискае смуток. Усе це було до мене, и все це буде писля мене. Десь полягли скошени трави из запахом тлину. Хтось, приречений на смерть, кидае довгий погляд на омитий дощем захид сонця. Хтось проклинае цей свит, затулившись власним болем.

Слова — не те. Їх не визьмеш, як жменьку перлив зи скриньки. Ще час спинився, а ти вже оплакуеш його неминучий рух до смерти. Досконалисть вбивае, треба приймати свит недосконалим.

Ми нарвали лопухив и, румъянку, почепили на стини у сутинках дня литнього сонцестояння. и вже по тому я збагнула рич, над якою николи не замислювалась: чому лопух и румъянок. Бо лопух — тинь, а румъянок — сонце. Тисячу рокив квитчають ними стини наших осель, щоб не образити свитло и тинь. Звъязани докупи тоненькою травинкою, лопух и румъянок нероздильни, доки не висохнуть и не стануть порохом. Оця неподильнисть присутня навить опивдни року. Тини не зникають навить спекотного полудня, навить вночи, як оте пиръя небесних птахив зоряной ночи. Вони лише стають невидимими для людського зору.

Природа знае, що в досконалости йй смерть, а в ривновази — життя. и людина, ставши досконалою, теж матиме тинь, йй зненавидять, коли вона любитиме, а ще гирше, коли вона надмиру полюбить власну досконалисть. Адже тоди вона поклонятиметься лише сонцю. Воно висушить сльози и душу, а за нею бигтиме невидима тинь и кричатиме: зажди!

Дивни думки зъявляються у сутинках. Про небо птахив, свитло и тинь, про неможливисть вийти з тией прикрой оболонки, яка зветься людиною. У сутинках повна ривновага свитла и тини. Не запалюючи лампи, сидиш соби в кимнати, посмихаешся.

— Маленький шлях — не для людей...

Є таки тихи затинени мисцинки помиж густою травою, торишнього листя чи просто на земли, всипаний сухою хвоею, — мисцинки, помережани стежками. Треба низько нахилитись, або лягти на живит, щоб побачити шляхи маленьких истот. Кожна така стежечка веде до крихитной нирки, скрученого з листочка будиночка, пид каминчик, чи суху гилку. инколи ци шляхи позначени сриблистим слизом, помережани павутинням. Маленький народ мае свой звичай и подорожуе не дуже далеко. Його шляхи ведуть по стовбури дерева у пошуках солодкого соку, чи просто, щоб видпочити на зигритому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на мъякому пахучому листи! Навить впасти не боляче, коли ти комаха и можеш на льоту прикрипитися мицною надийною павутиною. Вони тонше видчувають тяжиння земли, сонце, вологисть. Ясного дня маленьки истоти метушаться, латають свой хатки, чистять нирки, пильнують, чи добре закутани дитки. Уси шисть, чи висим лапок прудко бигають. и, певно ж, вони якось спилкуються миж собою. Як ото в сели сусиди перегукуються через плит. и не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у свойх домивках.

Очима, втомленими вид телевизора, книги чи облич инших людей, не побачиш, як самовиддано бореться кожна истота за життя, захищае свое потомство. Вони не хочуть смерти й хаосу на власний земли вид бильших, сильниших истот, а ти просто не видають, що роблять.

Треба мати дуже добрий зир. Мало хто з людей здатний бачити. Коли зранку протираеш очи, несвидомо хочеш побачити усе краще. Але для цього треба любити.

Кожна наша, навить ненавмисна, поява, загрозлива и смертельно небезпечна для маленького, хоча й незличенного, народу. Ми николи не пройдемо йхними шляхами. Ми надто груби й велики для цього, и не повинни втручатись.

Уявимо на мить, що иснують инши истоти, яки дивляться на нас, як на комах. Наша метушня видаеться йм позбавленою сенсу. А що, коли вин ставиться до нас, як ми до комах? Але, перемигши страх, ми уявляемо його подибним до нас, тильки у стократ кращим и досконалишим. Дивно бути людиною, такою чужою для всих истотою. Хиба це щастя бути людиною? Щастя — просто бути у злагоди, хай ти дерево, травинка, жабка чи цвиркун. Ми никуди не йдемо, ми просто тикаемо.

— Душа метелика

Надвечир треба розмовляти тихо, щоб не почув дощ, бо, нарикаючи на нього, ми викличемо справжне лихо: цилу нич дзвонитимуть крапли по пидвиконни, и тоди не заснуть навить пташки. Так само не треба сердитись на витер, бо вин вдарить нас в обличчя и побъе шибки. Офируймо присмерку тишу й нерухомисть, щоб виднайти в доми мир.

Коли нарешти запалиться свитло, биймося за комах, яки злитаються до нього. Вони ще тильки сьогодни народились и можуть сплутати сонце з жаривкою йхне найвне самоспалення викличе у нас думки про смерть, страх перед нею.

Видкриваеться щилина миж свитами. Яким би не було привабливим життя писля життя, важко усвидомлювати, що ти стаеш абсолютно непотрибним.

Та чи буде нам добре на тому свити? Чи виднайдемо там мир, якщо не мали його доси? Може, нас там сваритимуть за ганебни вчинки?

и тут досить дверей, у яки ми боймося зайти: деревъяних, зализних, золотих. Не пизнавши свит, видходимо в инший, звильнени вид тила, щойно народжени, летимо до свитла, що сяе в сутинках. Ще один метелик, ще один...

Не випадково ми стричаемо стильки аналогий у довколишньому свити. Вони вчать нас жити и вмирати, бути потрибними або ни. Вони кличуть нас бачити у розризненому цилисне, в цилисному — розризнене, у соби — инших. Навищо?

Тильки почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якись людськи проблеми. Дуже важко жити серед людей. Вони весь час нагадують про иснування часу, хоча це фикция нашого штучного свиту. Вин примушуе нас вирити, що обовъязково треба розбиватись до крови, щоб подолати стину и потрапити в сад. Але знайти у соби спокий, злагоду краще, ниж страждати, пидкоритись законам космосу легше, ниж суспильним. Дитинство, розквит, старисть — це не дия часу, а стан души, йй ризни обличчя. Ниби гра. Дитина бавиться в дорослу, або немовля, примиряючи, що краще до лиця: инфантильнисть чи видповидальнисть. Згодом доросли навчають йй того, що вмиють сами: автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихитку знання, не сидили б розгублено над циею мизериею. Як все-таки добре не бути людиною. Важко знайти бильш не природнишу истоту.

Г. Пагутяк у свойй прози пидносить життя в усих його проявах — чи то життя

Людини, чи то життя комахи — як найвищу циннисть. Їй творам притаманни (Д спокийни роздуми про смерть як инший вимир иснування.

Потрапити в сад Пагутяк Галина