Недаремно Григора Тютюнника називають майстром новели. Талант писати новели ґрунтуеться насамперед на здатности передати велике напруження людського почуття. и Григорови Тютюннику це вдавалося якнайкраще, можливо, тому, що сам вин був сповнений цим напруженням почуття — напруженням любови до людей та до своей земли, гострим почуттям справедливости, порушення якой видзивалося в письменникови пекучим болем... Вин не багато писав про секрети своей творчости, але з записникив та щоденникив ми дизнаемося, що кожен твир, кожне слово виношував у соби доти, доки воно не набувало справжньой лаконичности та справжнього художнього и почуттевого напруження, тоди воно розпрямлялося, ниби пружина, и виливалося на папир емоцийними та глибоким новелами, стислими, але вид того ще бильш вражаючими та хвилюючими. Стосовно Григора Тютюнника хтось з литературознавцив навить ужив вираз «стогнати словом». Тобто не говорити словами, не писати словами, але стогнати ними, висловлюючи найглибши свой переживання и найглибши переживання свойх геройв.
Новела «Три зозули з поклоном» зображуе справжне людське почуття — непереможне кохання, яке сповнюе душу Марфи щоразу, коли вона бачить свого коханого — Михайла. Але це кохання, на жаль, не взаемне. Михайло мае дружину Софию и малого сина, вин щасливий у шлюби. Замижня и Марфа — йй чоловик Карпо ходить з нею у гости до родини Михайла, щоразу «катуючись над галушками» (Яка влучна и лаконична авторська характеристика!). Про почуття Марфи знають уси, бо щира жинка не в змози приховати кохання, яке сповнюе йй душу, не в змози приховати свитло почуттив, яке ниби ллеться з йй очей. инши персонажи твору (Михайло та София зокрема) виступають, як на мене, дуже мудрими людьми: София не ревнуе свого чоловика до Марфи, розумиючи, що причин на те не мае, вона, навить бильше того, по-справжньому спивчувае жинци, який не судилося в житти особистого щастя.
Згодом Михайла видправляють до Сибиру, кожного листа вид нього чекае Марфа, розумиючи, що цей лист призначений не йй, проте вона цилуе конверти и плаче над ними, сповнена почуттями... У останньому листи Михайло пише, що видчувае, як поруч из ним ходить нещасна Марфина душа, не залишаючи його...
Нехай життя Марфи склалося нещасливо... Але ми можемо тильки захоплюватися тим, як сильно вмила кохати ця жинка, яку чистоту та силу свого почуття вона мала, не бажаючи соби винагороди, розумиючи, що йй мрия — бути поруч з коханим чоловиком — е нездийсненною...
Сам автор, як мени здалося, не робить жодних висновкив з цией историй. Вин просто оповидае читачам про вси подий, яки мали мисце в житти його геройв, про йхни почуття, радости и страждання. и новела «Три зозули з поклоном» не залишае нас байдужими. Майстерно сумищаючи ризни часови та просторови площини, Григир Тютюнник ниби натякае на те, що життя и доли людей у ньому е великою таемницею, неосяжною та непояснюваною. и ми не можемо знати наперед, як складеться наша доля чи доля наших близьких, життя взагали е таемницею, а одна з головних таемниць життя — це таемниця кохання, мистичного та чаривного почуття, яке приходить до нас неочикувано и часто, як це було з геройнею новели Марфою, залишаеться з нами на все життя, попри объективни обставини, попри наше власне бажання чи небажання. Бо кохання — ниби Божий дар, воно даеться нам згори, з небес и шляхи його несповидими.
«Немае загадки таланту. Є вична загадка любови» (за новелою Григира Тютюнника «Три зозули з поклоном»)
Комментариев нет:
Отправить комментарий