25 грудня ввечери над вулицями европейських мист задзвенять дзвони. Залунають писни «Тиха нич…» та подибни. Уси сядуть до святковой вечери, навить ти, хто завжди лягав спати голодним. Так повинно бути на Риздво Христове, на згадку про те, що Святе Дитя народилося у стайни, бо для Нього не знайшлося мисця серед поважних людей. На спомин про це у Святий вечир кожна людина повинна мати дах над головою и святкову страву. Про це подбають благодийни товариства, дзвоники яких звучать ранише риздвяних дзвонив на вулицях и в офисах великих компаний. Таких, як «Скрудж и Марлей». Та тут збирачам не пощастило: другий ще сим рокив тому помер, а перший вважае свий обов’язок перед голотою виконаним. Його гроши вже пишли на утримання в’язници, а всиляки доброчинства старий Скнара (так перекладаеться його им’я) вважае марнуванням часу.
Отже, перед нами людина, яка давно вже перетворила серце на рахивницю.
Взагали кажучи, у риздвяних оповиданнях идеться про те, як жебрака Риздвяной ночи пидберуть, обигриють, нагодують, поставляться до нього як до ридного. Потим видпустять и забудуть до наступной Риздвяной ночи. Але у повисти Ч. Диккенса усе не так. Мусимо лише здогадуватися, з чией ласки до Скруджа прийшов його колишний компаньон и показав, яке посмертне майбутне вже готове для зарозумилого багатия. Вин, сам Скрудж, уже скував той страшний ланцюг, який вин тягтиме за собою невизначений час аж до Страшного Суду. Скруджеви дана можливисть здийснити дивну подорож у простори и часи, переглянути свое життя. и вжахнутися. и дийти належних висновкив.
Старий скнара сам знаходить гроши для бидарив и гепли почуття до небожа, який так щиро запрошував самотнього дядька на родинну риздвяну вечерю, проте був осмияний и вигнаний. Та все одно вин з радистю прийняв його у свойй родини. Тиха нич, Свята нич… Хай у кожному доми буде тепло и бодай хоч крихта щастя! Дзвонять риздвяни дзвони, нагадують людям про людське. Може, нове Дитя покладено у ясла, и на Нього величезними здивованими очима дивиться корова. А в затишний витальни саме в цей час черговий Скрудж гортае сторинки и читае, як бездушна и зипсована гришми людина повертае соби душу, и любов, и людянисть… и, можливо, замислюеться над долею власной души. Тут, на земли, и там… невидомо де…
Це ж як треба любити людину, щоб сподиватися на видродження такого виродка, як отой старий Скнара. Поважати Скруджа для автора неможливо, бо нема за що поважати. Але все одно любиш його просто так, без причин и пояснень. Любиш и сподиваешся: «Вин пропадав и повернувся, був мертвий и воскрес». и нехай це станеться у Святу нич, як це написав гуманист и чуйна людина Диккенс. Або в будь-яку иншу, тильки нехай станеться!
Гуманистичний пафос твору Ч. Диккенса «Риздвяна писня в прози»
Комментариев нет:
Отправить комментарий