Протягом усией своей историй людство намагалося зрозумити навколишний свит, пояснити природни явища и сутнисть буття. Достатньо згадати библийну оповидь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пизнання, праци алхимикив епохи Видродження, направлени на винахид «философського каменя», за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото и здобути «еликсир життя», що повертае молодисть и здоровъя.
Але саме в епоху Видродження людина пройнялася вирою у свою всемогутнисть, що викликало новий вибух церковной диктатури и вилилось у вогнища инквизиций, направлених на вияв и знищення демонив. Тоди зъявилось безлич легенд про угоду людини з нечистим, серед яких и легенда про доктора Георгия Фауста, яка у безличи перекладив стала духовно ридною цилий Європи.
Але Фауст був героем саме для Ґете, бо жив у ньому протягом шистдесяти рокив. За цю трагедию, яка стала символом усього життя письменника, Ґете брався в передсмертни хвилини: пид час тяжкой хвороби в девъятнадцять рокив, писля хвороби и короткочасной слипоти на пъятдесят першому роци и на симдесят пъятому, коли боявся, що не встигне завершити рукопис. Можливо, тому кинець трагедий и став своеридною сповиддю поета перед життям. Адже гений Ґете було визнано за життя, тому для нього «метою життя е саме життя». и ось саме цьому життю вин пидводить фаустивський висновок: «Не може вичнисть поглинути мой дила, мой труди». А оскильки Фаут жив у поетови, то вин и зминювався разом из Ґете. Девъятнадцятиричний поет передав своему героеви тривоги власной юной души и визначив його в особистому лирично-драматичному плани. Можна навить розглядати твир як автобиографичний, бо в ньому видбилася духовна еволюция автора. Герой Ґете пройшов самотний шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним ишла тинь Мефистофеля, як його внутришний голос, як його друге «я»:
У мене в грудях дви души живуть,
Миж себе вкрай несхожи и ворожи.
Одна впилась жадливо в свит земний
и розкошуе в ним в любовний млости,
А друга рветься в тузи огневий
У неба ридни високости.
и тут зъявляеться Мефистофель як посланець духа земли. Власне, друге «я» Фауста стае зримим. Мефистофель уособлюе вси пориви Фауста, його прагнення до повноти життя. Фауст готовий виддати душу за цю повноту, за те, щоб вимовити: «Спинися, мить! Прекрасна ти!». Але саме Мефистофель е уособленням усього зла, яке живе в Фаусти. Отже, коли Фауст живе пориванням,— вин из Мефистофелем заодно, а коли його облягають сумлиння,— вин розходиться з Мефистофелем, як из чимось потворним и ганебним. Ґетивський Мефистофель завжди ризний, суперечливий, то привабливий, то видразливий.
Навить индивидуализм Фауста плекаеться мефистофельськими методами. Спочатку це виявляеться у коханни (загибель обдуреной Маргарити, мистичне кохання античной Гелени), а згодом — у пануванни (смерть старих Филемона и Бавкиди, яки стерегли свий дзвин). Мефистофель, для якого мета виправдовуе засоби, готовий все вирвати з коринням — у цьому ж його суть. Власне кажучи, Фауст подолав духа заперечення и зневири творчою працею, в який Мефистофель не бачить смислу, вважаючи перемогу за собою. Для Мефистофеля вся мира життя людини в тому, щоб поставити на йй души печать. У боротьби за душу людини Мефистофель постае метушливим и розгубленим. А сцена його несамовитой боротьби з трояндами сповнена ироний и глибокого смислу, адже, забувши вже про душу Фауста, вин висловлюе власни невидоми почуття до ангелив:
Та чимось чужим душа моя обнята:
Мени до мисли ти любесеньки хлопъята,
и йх клясти не маю вже снаги...
Отже, друге «я» Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою творчости и безсмертям людськой думки. и людство живе фаустивською вирою в людину: «Слид мойх днив земного життя не кане у виках».
«Я той сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого» (образ Мефистофеля у трагедий Ґете «Фауст»)
Комментариев нет:
Отправить комментарий