У чому складнисть и суперечливисть натури Печорина

Критики й литературознавци, досить спокушени в питаннях росиянци й свитовий литератури, видразу ж заговорили про новий художний тип героя - парубку з не-однозначним, суперечливим характером, и из цией причини нездатному знайти свое мисце в житти. из самого початку Печорин зъявляеться перед читачами як «дивна людина». От як про нього говорить добродушний Максим Максимич: «Славний був малий, смию вас запевнити; тильки трошки дивний... Так-З, з бильшими був чудностями». Чуднисть у зовнишньому й внутришньому вигляди Печорина пидкреслюють також и инши персонажи роману (мандривний офицер, князивна Мери).

Але цией особливости Печорин досягае не завдяки своему социальному походженню або привилейованому положенню в суспильстви, яких у той час часом було досить, щоб зробити враження й заинтригувати людей. Печорин змушуе про себе говорити инших геройв, а вслид и самим читачам, завдяки свойм внутришним якостям и глибини характеру. Складний внутришний мир Печорина - це и е той головний, що виробляе життеву енергию нерв, на який впливае навколишний свит, з усима його позитивними й негативними сторонами

Багато вчинкив Печорина навить його близьки друзи, таки як Максим Максимич, Вернер, Вира й инши, не можуть зрозумити й пояснити. Але при цьому вони не зважуються обвинувачувати свого друга в аморальности. Можливо, тому, що у вчинках Печорина завжди видчувалися природни рухи души героя

Лермонтов виносить на суд читачив всю генеалогию складности, неоднозначности характеру й поводження Печорина: Сам герой у видвертий розмови з Максимом Максимичем так пояснюе свою «чуднисть»: « чиВиховання мене зробило таким, чи бог мене так створив, не знаю; знаю тильки те, що якщо я причиною несчастия инших, те й сам не менш нещасливий». Дийсно, самим дивним для Печорина й для тих людей, з якими його зводить доля, залишаеться нещасливий финал для всих учасникив. Коли молодий офицер побачив Печорина, його вразили ока цией людини. Сталевий блиск, що вони видбивали, миг говорити лише про одному - або про злу вдачу, або про глибокий постийну фуста.

Але саме головне, що вси свой протириччя Печорин зумив видчути й усвидомити, але при цьому не зумив зробити наступного кроку - перебороти йх. Так, герой щиро визнавався: «У мени душа зипсована свитлом, уява неспокийне, серце ненаситне; мени все мало: до суму я так само легко звикаю, як до насолоди, и життя моя стае пус-тее з кожним днем...».

Печорин дийсно мае багатьма завидними якостями - вин розумний, физично розвинений, зовни привабливий, смив и впевнений у соби. Але при цьому йому все-таки бракуе важливой ланки, той животворящой сили, що змогла б объеднати й направити достойнства Печорина а потрибне русло. из цього приводу герой вимовляе ключову фразу: «Якщо б вси мене любили, я в соби знайшов би нескинченни джерела любови». Печорин, напевно, забув стародавню мудристь, що говорить: вид добра добра не шукають. Через перешкоди й вси негоди людини веде тильки всепоглинаюча, а не егойстична любов

Однак протягом усього роману Печорин був бильше здивований особистими проблемами, чим долею инших геройв. В одному из власних миркувань, сам того до кинця не усвидомлюючи, герой виносить соби вирок, вин говорить: «Зло породжуе зло; перше страждання дае поняття про задоволення мучити иншого». Таким чином, Печорин вибирае дорогу зла, а не любови. Але назвавши свий роман «Герой нашого часу», Лермонтов як би ускладнюе проблему, виносить ней за рамки особистого ришення. Насправди, може бути, цей час породило таких геройв?

Дийсно, сучаснисть Печорина - 30-е роки XIX столиття - це переломний период у житти суспильства, коли закинчуеться епоха романтизму. У свий час романтики дуже багато говорили й миркували про идеали й свитли устремлиння людини, а реальнисть так и залишилася ними непизнаной, холодной й нещадной до людини. Тому суспильство всерйоз починае замислюватися про те, як примирити мрий й реальнисть, скоротити пропасти миж ними. и цей крок не видразу вдасться зробити, ще багато з людей будуть зриватися в бездонну прирву, через яку ще не прокладений заповитний мист, - так, як це видбулося й у житти Печорина.

Багато письменникив ризних епох и народив прагнули запамъятати свого сучасника, через нього доносячи до нас свий час, свой идей, свой идеали. Який вин, парубкив ризних епох?

Пушкин у романи «Євгений Онегин» зобразив парубка 20-х рокив: розумного, не вдоволеного иснуючою дийснистю, життя якого так и пройшла без користи

Не встигли охолонути страсти навколо Онегина, як слидом за ним зъявився инший герой - Григорий Печорин, парубок, що представляе поколиння 30-х рокив XIX столиття з роману Лермонтова «Герой нашого часу». и знову та ж доля, трагична, неординарна. Жагуче прагнення геройв зрозумити сенс життя, пошуки истини, з одного боку, и безцильне, паразитичне иснування, з иншого боку, - це трагичний розлад мрий й дийсности

Слидом за ними в литератури зъявляеться цила галерея геройв свого часу: тургеневский Базарив, натура зовсим протилежна Онегину й Печорину, Андрий Болконский и Пьер Безухов - кращи представники передового дворянства з роману Л. Толстого «Вийна й мир».

Чому ж дотепер спори про Онегина й Печорине настильки злободенни? Адже нини все инше: идеали, мети, думки, мрий. На мий погляд, видповидь на це питання дуже простий: сенс людського иснування хвилюе всих, незалежно вид того, у який час ми живемо, про що думаемо й мриемо

Особливою глибиною психологичного анализу в «Герой нашого часу» видризняеться «Щоденник Печорина». Уперше в росийський литератури зъявляеться таке нещадне оголення героем своей особистости. Переживання героя анализуються йм же з «строгистю судди й громадянина». Звичка до самоанализу доповнюеться навичками невпинного спостереження за навколишними. По сути, вси видносини Печорина з людьми е своеридними психологичними експериментами, яки цикавлять героя своею складнистю, на час розважають удачею. Така история з Белой, история перемоги над Мери. Схожой була психологична «гра» из Груш-Ницким, якого Печорин дурить, заявляючи, що Мери вин небайдужий, щоб потим довести його жалюгидну помилку

Якщо Пушкина прийнято вважати творцем першого реалистичного виршованого роману про сучаснисть, те, на мий погляд, Лермонтов е автором першого социально-психологичного роману в прози. Письменник зображуе свою епоху, пиддаючи йй глибокому критичному анализу й не пиддаючись при цьому нияким илюзиям и звабам. Лермонтов показуе вси сами слабки сторони свого поколиння: холоднисть серць, егойзм, безплиднисть дияльности. Реализм «Героя нашого часу» багато в чому видминний вид реализму «Євгения Онегина». Видсуваючи убик побутови елементи, историю життя геройв, Лермонтов зосереджуе увагу на йхньому внутришньому свити, докладно розкриваючи мотиви, що спонукують того або иншого героя на ти або инши вчинки

Багато хто вважають Лермонтова попередником Лева Толстого. и из цим важко не погодитися. Саме в Лермонтова Толстой вчився прийомам розкриття внутришнього миру персонажив, портретний майстерности й мовному стилю. из творчого досвиду Лермонтова виходив и Достоевський, однак роздуму Лермонтова про роль страждань у духовному житти людини, про роздвоення свидомости, про крах индивидуализму сильной особистости вилилися в Достоевського в зображення хворобливой напружености й болисних страждань геройв його добуткив

Заколотна натура Печорина видмовляеться вид радостей и щиросердечного спокою. Цей герой вично «просить бури». Його натура занадто багата страстями й думками, занадто вильна, щоб задовольнятися малим и не жадати вид миру бильших почуттив, подий, видчуттив. Самоанализ необхидний людини, щоб краще зрозумити свое мисце в житти. Видсутнисть переконань - теперишня трагедия для героя и його поколиння. В «Журнали Печорина» видкриваеться живаючи, складна, багата, аналитична робота розуму. Це доводить нам не тильки те, що головний герой - фигура типова, але й те, що в Росий иснуе молодь, що трагично самотня. Печорин зараховуе себе до жалюгидних нащадкив, що скитается по земли без переконань. Ця ж думка звучить и у вирши Лермонтова «Дума».

Виришуючи моральну проблему пошуку сенсу життя, Печорин так и не змиг знайти застосування свойм здатностям. «Навищо я жив? Для якой мети я народився..? Але ж, вирно, було мени призначення високе, тому що я почуваю в души сили неосяжни», - пише вин. У ций непевности й лежать джерела видносини Печорина до оточуючих людей. Вин байдужий до йхних переживань, тому, не замислюючись, перекручуе чужи доли. Користуючись пушкинськими словами, про Печорине можна сказати, що в його поглядах на життя «видбилося столиття, и сучасна людина зображена досить вирно, з його аморальною душею, себелюбной й сухий». Таким побачив свое поколиння Лермонтов.

У чому складнисть и суперечливисть натури Печорина