XX сториччя принесло людству можливисть усвидомлення себе единим цилим, або небачений ранише техничний прогрес. Але окрим цього саме воно породило нове жахливе явище — свитови вийни, трагедий вражаючого масштабу, що зачипали видразу сотни мильйонив людей. Цилком природно, що це знайшло видображення у творчости багатьох письменникив, особливо з тих крайн, яки безпосередньо брали участь у цих вийнах.
Прогресивни письменники минулого також неодноразово зверталися до теми воен, але саме у XX сториччи ця тема стала актуальною, як николи, и антивоенний пафос досяг небаченой ранише сили. Проте дийсно антивоенними творами слид усе-таки вважати не ти, де оспивуються геройзм переможцив и перемога над конкретним ворогом, що зображуеться втиленням зла (цю помилку роблять дуже часто), а саме ти, де засуджуеться вийна як явище взагали, де йй жорстокости протиставляються принципово инши цинности: милосердя та гуманизм, хай навить безпосередни подий вийни там оминаються, а увага авторив зосереджуеться на наслидках трагедий.
Що страшнише — необхиднисть ризикувати власним життям из зброею в руках чи виявитися потим представником «втраченой генераций»? З циею проблемою ми зустричаемося у романи нимецького письменника Ериха Марий Ремарка «Три товариши». Його герой потрапляють на вийну висимнадцятиричними юнаками — вона перекреслюе увесь йхний минулий досвид, та повернення до мирного життя, про яке вони так мрияли, Ленцу, Кестеру й Робби приносить лише нову зневиру. Вони виявляються зайвими в суспильстви, в якому живуть. Навить по закинченни военних дий вийна даеться взнаки — хтось помирае вид виниклой через ней хвороби, як Патриция, инши продовжують страждати вид тилесних та душевних ран. идуть из життя люди, продовжують ламатися спустошени вийною души.
Остання тема глибоко розкриваеться у творчости иншого нимецького письменника — Генриха Белля у збирци «Подорожний, коли ти прийдеш у Спа,..», «Де ти був, Адаме?» та инших. Вийна у його зображенни — щось абсурдне: це коли вчорашний школяр, а нини солдат, без рук и без ноги опиняеться у госпитали, розташованому в колишний гимназий, й сам не розумие навить, за яки идей воював.
Схожи емоций видчувають герой американського письменника Ернеста Хемингуея у романи «Прощавай, зброе!», хоча причина цього дещо инша: вони намагаються втекти вид вийни, яку йхня свидомисть не дозволяе прийняти. Генри обирае цей шлях не тому, що вин боягуз — вийна здаеться йому безглуздою: то його несправедливо нагороджують медаллю, то так само несправедливо збираються розстриляти. Кидаючи зброю, вин висловлюе протест проти вийни, а коли його кохана помирае, Генри втрачае надий на майбутне. Мир знайти неможливо, вийна живе у душах людей, вона — скризь.
Схожи мотиви можна знайти и у Вильяма Фолкнера («Солдатська винагорода») або у Джона Дос Пассоса («Три солдати») та багатьох инших.
Герой французького письменника Робера Мерля, сержант Жульен Майя («Викенд на берези океану») теж бачить лише безглуздисть вийни: «...не иснуе воен справедливих, або воен священних, або воен за праве дило. Вийна абсурдна по самий свойй сутности». Ця людина за свойми моральними принципами не визнае будь-якого вбивства и не може вибачити соби за те, що вимушена була знищити навить тих, хто цилком заслуговував смерть. Свий вчинок, який будь-хто визнав би справедливим, Майя сприймае як зраду власних цинностей, а його загибель наприкинци роману дуже схожа на самогубство. До речи, роман «Викенд на берези океану» був нагороджений Гонкуривською премиею 1949 року.
Абсурднисть вийни саме як явища розкривае й популярний американський письменник Курт Воннегут. У твори «Бойня номер пъять, або хрестовий похид дитей», що мае пидзаголовок «службовий танець из смертю», вин не обмежуеться традицийними реалистичними засобами — цей роман мае зовнишни ознаки фантастичного жанру. Але мандри героя Билли Пилигрима у часи и простори та спилкування з инопланетянами насправди лише художний прийом, який допомагае читачеви зрозумити: справжня проблема не в конкретици саме Другой свитовой вийни чи зруйнуванни Дрездена, навколо якого обертаеться сюжет, причини лежать значно глибше. Вони вични, але для того, щоб зрозумити йхню природу, чи хоча б видчути усю складнисть проблеми, треба инколи видирватися вид стереотипив чи особистого ставлення до тих або инших подий и подивитися на себе й на свит «з иншой планети». Тоди видкриваються парадоксальни речи — люди носять у соби вийну не лише писля ней, вона живе у йхних душах ще ранише, передаючись вид поколиння до поколиння, коли справедливи цили та славетни перемоги оспивуються у книжках або легендах, вид яких «вийна буде здаватися такою чудовою, що вийни пидуть одна за одною. А воювати пошлють дитей...»
Оце, мабуть, и е истинним антивоенним пафосом — видшукати корени цього жахливого явища, и вже на такому ривни усвидомлення намагатися сказати усим вийнам, минулим и майбутним, тверде «ни!».
Антивоенний пафос у творчости письменникив XX сториччя 2
Комментариев нет:
Отправить комментарий